Ернест Хемінгуей Старий і море icon

Ернест Хемінгуей Старий і море



НазваЕрнест Хемінгуей Старий і море
Сторінка1/7
Дата конвертації02.01.2013
Розмір0.82 Mb.
ТипДокументи
джерело
  1   2   3   4   5   6   7

Бібліотека Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 85 Харківської міської ради Харківської області

http://biblschool85.klasna.com libraryschool85@gmail.com


Ернест Хемінгуей

Старий і море


Перекладач: В.Митрофанов


То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстримі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно salao,(Невдаха - ісп.) цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому – піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий – усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

– Діду Сантьяго, – сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен, – я міг би знову ходити в море з тобою. Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

– Ні, – відказав старий. – Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.

– Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд вертався ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

– Пригадую, – сказав старий. – Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

– Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

– Знаю, – сказав старий. – Так і має бути.

– Він зневірився.

– Еге, – сказав старий. – А от ми – ні. Правда ж?

– Правда, – відповів хлопець. – А що, як я почастую тебе пивом на "Терасі", а тоді вже віднесем додому снасть?

– Чому ж ні? – сказав старий. – Як ведеться між рибалками.

Вони сіли на "Терасі", й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, – вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упоперек на дві дошки, а тоді узявшись по двоє за кінці дощок і хитаючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягли їх на рибозавод по той бік бухти – там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білували, а тоді нарізували м'ясо стьожками на засіл.

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на "Терасі" було затишно й сонячно.

– Діду Сантьяго, – сказав хлопець.

– Га? – озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.

– Може б, я наловив тобі сардин на завтра?

– Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.

– А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з тобою, то хоч якось би прислужитися.

– Ти ж ось почастував мене пивом, – сказав старий. – Зовсім уже дорослий став.

– А скільки мені було, коли ти вперше узяв мене в море?

– П'ять років, і тебе трохи не вбило, коли я втягнув до човна ще не охлялу рибину і вона замалим не рознесла все на друзки. Ти це пам'ятаєш?

– Я пам'ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ти гамселив її кийком. Пам'ятаю ще, як ти відштовхнув мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ти все гупав кийком, наче дерево рубав, а мені так солодкувато тхнуло кров'ю.

– Ти справді пам'ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

– Я пам'ятаю все від самого першого дня, коли пішов з тобою в море.

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.

– Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, – сказав він. – Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.

– То, може, я все-таки наловлю тобі сардин? А ще я знаю, де можна дістати чотири живці.

– У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.

– Я принесу тобі чотири свіжих.

– Одного, – сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевненості. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.

– Два, – мовив хлопець.

– Нехай буде два, – погодився старий. – А ти їх не вкрав?

– Міг би й украсти, – відповів хлопець. – Але цих я купив.

– Дякую, – сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.

– За такої течії завтра має бути добра ловля, – сказав він.

– Де ти збираєшся ловити?

– Далеко в морі, а як вітер переміниться – поверну назад. Хочу вийти з бухти, поки не розвидніє.

– Спробую умовити й свого порибалити ген у морі, – сказав хлопець. – Тоді ми змогли б допомогти тобі, коли б ти підчепив да гачок щось путяще.

– Він не любить заходити надто далеко.

– Еге ж, – підтвердив хлопець. – Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити, – птаха над водою абощо, – й переконаю його вийти на простір.

– Він що – так погано бачить?

– Майже зовсім сліпий.

– Дивно, – сказав старий. – Він же ніколи не ловив черепах. Ті лови занапащають очі.

– Але ж ти сам багато років полював черепах на Москітному березі, а очі в тебе добрі.

– Я незвичайний старий.

– А в тебе стане сили впоратися із справді великою рибиною?

– Гадаю, що стане. До того ж я знаю чимало всяких способів.

– Ну, занесімо вже додому снасть, – сказав хлопець. – А тоді я візьму сітку й піду по сардини.

Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий завдав на плече щоглу, а хлопець поніс дерев'яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні. Скринька з наживою лишилася в човні, під кормовою лавкою, разом із кийком, яким старий глушив велику рибу, витягаючи з води. Красти в старого ніхто б не став, та ліпше було занести вітрило й важку снасть додому, щоб їм не пошкодила роса; і хоч старий сам знав, що жоден з місцевого люду не зазіхне на його добро, проте вважав зайвою спокусою залишати в човні ості й гарпун.

Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього і ще одне – Мідної Богоматері. То були пам'ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.

– Що ти маєш на вечерю? – запитав хлопець.

– Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?

– Ні, я попоїм удома. Хочеш, розпалю вогонь?

– Ні. Я потім сам розпалю. А може, з'їм і холодне.

– Можна взяти сітку?

– Авжеж.

Сітки в старого не було, і хлопець добре пам'ятав, коли вони продали її. Та обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.

– Вісімдесят п'ять – щасливе число. – мовив старий. – Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?

– Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ти посидиш тут на порозі проти сонечка?

– Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.

Хлопець не був певен, чи вчорашня газета – не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.

– Мені дав її Періко у винарні, – пояснив він.

– Я наловлю сардин і повернуся. Покладу твої і свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажеш мені про бейсбол.

– Не може бути, щоб "Янкі" програли.

– Боюся, щоб їх не побили клівлендські "Індіанці".


– За "Янкі" не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Ді Маджо.

– Я боюся й "Індіанців", і детройтських "Тигрів".

– Гляди, щоб так ти не забоявся й "Червоношкірих" із Цинциннаті або чикагських "Білих панчіх".

– Ти все там добре прочитай, а тоді розкажеш мені.

– Як ти гадаєш – чи не купити нам лотерейний квиток з номером на вісімдесят п'ять? Адже завтра вісімдесят п'ятий день.

– Можна, – сказав хлопець. – А чом би не на вісімдесят сім? Пригадуєш, як тобі тоді пощастило?

– Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п'ять?

– Можу замовити.

– Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?

– Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.

– Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.

– Ти тільки не застудися, діду, – сказав хлопець. – Не забувай, що вже вересень.

– Місяць великої риби, – мовив старий. – Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.

– Ну, я йду по сардини, – сказав хлопець.

Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на своєму стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця.

То були дивовижні плечі – і досі ще могутні, хоч які й старі, – і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши,голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в нього на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.

Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.

– Прокинься, діду, – мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.

Старий розплющив очі і якусь хвилю повертався десь ген іздалеку. Потім усміхнувся.

– Що це ти приніс? – запитав він хлопця.

– Вечерю, – відповів той. – Зараз будемо їсти.

– Мені не дуже хочеться.

– Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.

– Я можу, – сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.

– Накинь ковдру на плечі, – сказав хлопець. – Поки я живий, ти не будеш рибалити голодний.

– Тоді живи довго й бережи себе, – сказав старий. – Що ми маємо їсти?

– Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.

Хлопець приніс вечерю з "Тераси" у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори – ножі, виделки й ложки, – загорнуті кожен окремо у паперову серветку.

– Де це ти взяв?

– Мартін дав. Господар "Тераси".

– Треба йому подякувати.

– Я вже подякував, – сказав хлопець. – Тобі нема чого турбуватися цим.

– Дам йому почеревину з великої риби, – сказав старий. – Він же не вперше отак нас виручає?

– Та не вперше.

– Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.

– Ще й дві пляшки пива прислав.

– Я білыпе люблю пиво в бляшанках.

– Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.

– Ти добрий хлопчина, – сказав старий. – Ну, то будемо їсти?

– Я ж тобі весь час про це кажу, – лагідно мовив хлопець. – Тим-то й не відкривав судка, поки ти не готовий.

– Уже готовий, – сказав старий. – Мені тільки треба було вмитися.

"Де ж би ти вмився?" – подумав хлопець. Воду в селищі брали за дві вулиці звідти. "Треба подбати, щоб у нього завжди була вода, – подумав хлопець, – і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру".

– Печеня чудова – мовив старий.

– Розкажи мені про бейсбол, – попросив хлопець.

– В американській лізі попереду "Янкі", як я й казав, – потішено мовив старий.

– Сьогодні вони програли, – заперечив хлопець.

– То нічого не важить. Великий Ді Маджо знову розігрався.

– Крім нього, в команді є й інші.

– Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті його знамениті кидки в старому парку.

– Еге ж, то просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.

– А пам'ятаєш, як він, бувало, приходив на "Терасу"? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.

– Я пам'ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!

– Хотів би я взяти з собою в море великого Ді Маджо, – мовив старий, – Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.

– А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.

– А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.

– Я знаю. Ти мені розповідав.

– То поговоримо про Африку чи про бейсбол?

– Мабуть, про бейсбол, – відказав хлопець. – Розкажи мені про великого Джона Мак-Гроу.

– Він колись теж вряди-годи заглядав на "Терасу". Та коли підпивав, був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.

– То був великий тренер, – сказав хлопець. – Мій батько вважав його за найкращого в світі.

– Бо він найчастіше тут бував, – сказав старий. – А коли б сюди щороку приїздив Дюроше, твій батько вважав би найкращим його.

– А хто справді найкращий тренер – Люк чи Майк Гонсалес?

– Як на мене, вони однаково добрі.

– Ну, а найкращий у світі рибалка – це ти.

– Ні. Я знаю ще кращих.

– Que va, – мовив хлопець. – Добрих рибалок багато, а є й знамениті. Але таких, як ти, більше немає.

– Дякую. Ти мене дуже потішив. Тільки не дай боже мені підчепити надто велику рибу, щоб не осоромитись.

– Нема такої риби, коли ти й справді ще дужий, як кажеш.

– Можливо, не такий уже й дужий, як мені здається, – сказав старий. – Та способів знаю чимало, і духу мені не забракне.

– Ну, а тепер тобі треба спати, щоб на ранок бути бадьорим. А я віднесу посуд на "Терасу".


– То на добраніч. Вранці я тебе підніму.

– Ти просто як будильник, – мовив хлопець.

– Літа – ось мій будильник, – сказав старий. – І чого це старі люди так рано прокидаються? Щоб прожити довший день?

– Не знаю, – відказав хлопець. – Знаю тільки, що замолоду спиться довго й міцно.

– Еге ж, пам'ятаю, – мовив старий. – Ну, та я підніму тебе вчасно.

– Я не люблю, щоб він мене будив. Виходить якось так, наче я гірший за нього.

– Розумію.

– Ну, лягай уже, діду. На добраніч.

Хлопець пішов. Вечеряли вони, не засвітивши лампи на столі, і старий так само потемки скинув штани й ліг спати. Штани він згорнув і, вклавши всередину газету, підмостив під голову замість подушки. Тоді закутався в ковдру й заснув на інших старих газетах, що ними були накриті пружини ліжка.

Заснув він скоро, і вві сні йому ввижалася Африка його юнацьких літ: довгі береги, золотаві й білі – такі білі, що аж очам боляче, – високі миси і величезні темні гори. Тепер він щоночі опинявся на тих берегах, і чув уві сні, як гуркочуть хвилі прибою, і бачив, як розтинають їх човни тубільців. Він чув дух смоли й клоччя, що стояв над палубою, чув дух Африки, що його приносив з берега вранішній вітрець.

Зачувши той вранішній дух, старий звичайно вставав, одягався і йшов будити хлопця. Та сьогодні дух берегового вітру прилинув до нього раніш, ніж завжди, і він знав уві сні, що вставати ще зарано, і спав собі, щоб побачити білі вершини, що здіймаються із моря, а тоді – несхожі одна на одну гавані й затоки Канарських островів.

Йому вже більш не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружина. Снилися тільки далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в надвечірніх сутінках, немов кошенята, і він любив їх так само, як любив хлопця. Та хлопець не снився йому ніколи.

Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натягнув на себе. Вийшовши з хатини, він справив малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового холоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла.

Двері будиночка, де жив хлопець, були не замкнені. Старий відчинив їх і, нечутно ступаючи босими ногами, зайшов. Хлопець спав на складаному ліжку в передній кімнаті, і старий виразно бачив його у світлі призахідного місяця, що проходило крізь вікно. Він злегенька взяв хлопця за ногу і тримав, аж поки той прокинувся, обернувсь і поглянув на нього. Старий кивнув головою; тоді хлопець, узявши зі стільця біля ліжка свої штани, сів і натяг їх.

Старий вийшов надвір, хлопець за ним. Він був ще зовсім сонний, і старий, обнявши його за плечі, сказав:

– Ти вже пробач.

– Que va, – мовив хлопець. – Чоловік повинен робити своє діло.

Вони рушили дорогою до хатини старого, і в досвітньому присмерку попереду й позаду них брели босоніж інші чоловіки, несучи на плечах щогли з вітрилами.

Коли прийшли до хатини, хлопець узяв кошик із снастю, гарпун і ості, а старий завдав на плече обгорнуту вітрилом щоглу.

– Кави не хочеш? – запитав хлопець.

– Спершу віднесем снасть, а тоді вже поп'ємо кави.

Вони пили каву з бляшанок від згущеного молока в рибальській харчівні, що відчинялася вдосвіта.

– Як тобі спалося, діду? – запитав хлопець, Тепер він уже не був такий сонний, хоча й досі боровся з дрімотою.

– Дуже добре, Маноліне, – відповів старий. – Я певен, що сьогодні мені поведеться.

– Я теж, – сказав хлопець. – Ну, я піду, візьму свої: і твої сардини та свіжі живці для тебе. А снасть він носить сам. Ніколи не хоче, щоб хтось йому допоміг.

– Ми з тобою не такі, – відказав старий. – Ти в мене носив снасть, коли тобі було тільки п'ять років.

– Знаю, – сказав хлопець. – Ти зачекай, я скоро. Випий ще кави. Тут нам дають у борг.

Він пустився босоніж через коралове каміння до льодовні, де зберігали принаду.

Старий поволі сьорбав каву. Тепер йому не випаде їсти аж до вечора, і він знав, що треба хоч кави напитися. Їда йому давно вже обридла, тому він ніколи не брав з собою підобідка. Мав у човні пляшку води, і то було все, чого він ; потребував на цілий день.

Хлопець повернувся з сардинами й живцями, загорненими в газету, і обидва спустилися стежкою до човна, відчуваючи під босими ногами дрібну рінь. Підваживши човна, вони зсунули його на воду.

– Ну, щасти тобі, діду.

– І тобі хай щастить, – відповів старий.

Він припасував мотузяні петлі весел до кочетів і, налігши на весла, став потемки вигрібати з гавані. З різних боків у море виходили інші човни, і старий чув, як розтинають воду їхні весла, хоч самих човнів і не бачив, бо місяць уже сховався за горбами.

Подеколи в тих човнах хтось озивався. Та здебільшого вони пливли тихо, і чути було тільки удари весел об воду. Залишаючи гавань, човни розходилися на всі боки – кожний рибалка простував туди, де сподівався натрапити на рибу. Старий ще звечора надумав вийти ген у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості, – там була несподівана западина завглибшки в сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії із стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби. Були там величезні скупчення креветок і риб'ячої дрібноти, а в найглибших закапелках часом збиралася безліч каракатиць, що вночі вишгавали на поверхню й ставали здобиччю мандрівної риби.
  1   2   3   4   5   6   7



Схожі:

Ернест Хемінгуей Старий і море iconТема: Ернест Міллер Хемінгуей “Старий і море” – повість-притча про людину. “Життєподібний” сюжет і філософсько-символічний зміст твору. Смисл фіналу повісті. Мета
Тема: Ернест Міллер Хемінгуей “Старий і море” – повість-притча про людину. “Життєподібний” сюжет і філософсько-символічний зміст...
Ернест Хемінгуей Старий і море iconКонспект 11 клас
«Старий і море» повість-притча про непереможність людини і її здатність подолати перешкоди на своєму шляху, вистояти в нерівній боротьбі...
Ернест Хемінгуей Старий і море icon5481 Е. Хемінгуей

Ернест Хемінгуей Старий і море iconУрок 12. Тема : Музичні образи в літературних творах
Навчальні : зосередити увагу учнів на великій життєствердній силі музичного мистецтва в сюжеті оповідання «Старий кухар»
Ернест Хемінгуей Старий і море iconСредиземноморский шик!
Здравствуй, Коста-Брава! Нас ждет самое красивое побережье Испании. Скалы, утопающие в прозрачном море, уютные бухты, пейзажи с вечнозеленой...
Ернест Хемінгуей Старий і море iconСредиземноморский шик!
Здравствуй, Коста-Брава! Нас ждет самое красивое побережье Испании. Скалы, утопающие в прозрачном море, уютные бухты, пейзажи с вечнозеленой...
Ернест Хемінгуей Старий і море iconСредиземноморский шик!
Здравствуй, Коста-Брава! Нас ждет самое красивое побережье Испании. Скалы, утопающие в прозрачном море, уютные бухты, пейзажи с вечнозеленой...
Ернест Хемінгуей Старий і море iconСредиземноморский шик!
Здравствуй, Коста-Брава! Нас ждет самое красивое побережье Испании. Скалы, утопающие в прозрачном море, уютные бухты, пейзажи с вечнозеленой...
Ернест Хемінгуей Старий і море iconМета: пізнавальна (предметна) компетентність: у процесі ідейно-художнього аналізу нарису «Як бердянці в море ходили»
«Як бердянці в море ходили»ознайомити учнів із творчістю нашого земляка Василя Григоровича Кравченка – українського етнографа, музеєзнавця,...
Ернест Хемінгуей Старий і море iconСтарий Новий рік
Баба Яга. Що тут робиться? Чого це ви тут зібралися? Ти ба, в них усмішки на обличчях. Вони ще й веселяться? Не допущу, не дозволю...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©lib.znaimo.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи